СВІТ ФАНТАЗІЇ

ЗИМА — ПОРА МРІЙ І ТАЄМНИЧИХ МАНДРІВ. З ЇЇ ГЕРОЯМИ ВЕСЕЛО

Галина Малик — дуже популярна в Україні письменниця, авторка понад тридцяти книжок для дітей. її герої — веселі, кмітливі, дружелюбні, винахідливі. З ними весело мандрувати у світ уяви. Мова творів письменниці — багата і барвиста, а діалоги — повчальні та багатозначні. Подружися і ти з невтомними героями казкової пригодницької повісті!

Мандри і подвиги хитромудрого переможця дванадцятиголового змія лицаря Горчика, його банконосця Третього Зайвого та красуні Каролі

Уривки з казки-повісті

Подія перша

У прадавні часи в нашій Україні жили лицарі.

Носили вони залізні лати, кольчуги та шоломи, мали мечі, списи та щити, їздили верхи. Маленькі лицарі ходили до школи, а великі їздили на лицарські турніри та билися з одноголовими, двоголовими, триголовими і навіть шестиголовими зміями та іншими різними чудовиськами, яких тоді в Україні було повно-повнісінько.

Ті одноголові та багатоголові зміїська так знахабніли, що мало не щодня вимагали на сніданок по красуні.

Уявіть собі, навіть таке шмаркате змієня, що у нього ще й молоко на губах не обсохло, а й те верещить:

— Хочу красуню на вечерю! Та щоб була чорнява і з кирпатим носом!

Зрозуміло, що красунь ставало дедалі менше та менше.

Лицарів теж, бо змії ковтали їх не лише на обід, а й на вечерю.

Та найстрашніші часи настали, коли з’явився на північних землях невиданий Багатоголовий Змій Горинич. Скільки у нього було

голів — ніхто не знав. Бо того, хто з ним зустрічався, серед живих більше не бачили. Знали лишень, що голів тих дуже багато — за один раз Змій міг проковтнути ціле село.

Тоді володар західних земель князь Галицький вирішив скликати усіх лицарів, які залишилися, аби з ними порадитися, як того багатоголового змія перемогти.

Спочатку зібрав він п’ятихвилинку — нараду всіх своїх міністрів, депутатів і просто мудреців, та й каже:

— Погані справи, хлопці, з тим лицарством. Одні лицарі поїхали за кордон — там, кажуть, дракони менші, битися з ними легше. Інші почали казна-чим займатися — продають по містах хто пиво, хто цукерки. Лати поскидали, мечі позакидали. Просто жах! Що робити будемо? Лицарство гине!

Один депутат каже:

— А давайте ми закон такий видамо — хто за три дні не повернеться з-за кордону, того вже ніколи не пустимо додому!

Князь каже:

— То вони й не повернуться! І кому гірше буде? Нам!

— То давайте, — каже один мудрець, найстарший у партії мудреців, — позабираємо у них те, чим вони торгують! От вони й знову за мечі візьмуться!

Зажурився князь, підперши голову рукою:

— Ой, Господи, ну що ж мені робити, коли у мене такі дурні радники!

Отоді й послав він по всіх краях і землях своїх почтових (ні, не тих, що працюють на пошті, а тих, що служили у його ПОЧТІ). Вони сурмили у великі сурми і сповіщали:

— Князь Галицький зволив скликати на велику лицарську нараду всеземельну і всекрайову лицарів поважних, заможних і незаможних, з нагородами і без нагород, уславлених і невідомих у третю неділю сьомого місяця до стольного граду Галицького! З собою князь просить мати зброю, звичну для руки лицаря, та харчі на тиждень.

Подія друга

Коли почтові сурмили на найбільшому майдані у свої сурми, лицар Горчик саме підкріплявся цукеркою від «Світоча». Лицар Гор-чик дуже любив «Світоч». Він полюбляв і «Марс», і «Хрумок», і «Сні-керс». Але без «Світоча» лицар Горчик просто не міг жити.

Отож лицар Горчик сидів та наминав цукерки від «Світоча», на сьогодні вже п’ятнадцяту чи шістнадцяту.

Над ним на гілках гойдалися мавки і цвірінькали жар-птиці, а у траві шмигали малесенькі травоїдні динозаврики. Чому

малесенькі? Бо на той час уже всі великі виродилися. Залишилися де-не-де середні, та ще малесенькі — трохи більші за ящірок.

Мавки видурювали у лицаря Горчика цукерки, а динозаврики підбирали крихти з землі.

Зачувши про лицарський турнір, лицар Горчик проковтнув останній шматочок, втерся рукавом і вирішив тут-таки їхати на турнір.

Бо що було йому вагатися — ще не зовсім великому, але вже й не маленькому, з усіх боків гожому, хороброму лицареві?!

Отож спакував він кілька десятків цукерок від «Світоча» на дорогу, змастив олією «Олейна» свої лицарські залізяки, де вони трохи проіржавіли, та й забороло, щоб воно без скреготу опускалось, і...

Ні, стривайте, ми ще забули про коня!

Еге ж, свиснув лицар у два пальці:

— Ге-гей! Сива Кобурко, ану сюди!

І став перед ним коник, вірніше, конячка, бо це була дівчинка-конячка Кобурка, між іншим, дуже вередлива і пещена. Почухала вона заднім копитом за вухом і питає:

— Ну, чого тобі не сидиться?..

— На турнір поїдемо, — каже лицар Горчик.

— У-у! — махає головою конячка Кобурка.

— Чого «у-у»? — питає лицар.

А Кобурка йому копито під ніс:

— Бо у мене всі підкови повідлітали!

Пошукав у кишенях лицар Горчик,

знайшов якісь гривні, котрі тато-лицар йому на цукерки давав, та й повів Ко-бурку до коваля.

За дві гривні підкував коваль Ко-бурку.

— То поїхали, чи що? — питає Гор-чик.

А Кобурка знову головою мотає:

— У-у!

— Ну що таке? — сердиться лицар Горчик.

— Еге, — каже ображено конячка, — як собі — так і лати «Олейною» помастив! А мене прикрасити що, не треба? Та й не годиться лицарю без свого знамена у дорогу вирушати!

Почухав потилицю лицар Горчик — правду Кобурка каже.

Узяв він скотча золотого кольору, що йому з тридесятого царства контрабандою привезли, повирізував з нього трилисників конюшини: одного, найбільшого, наклеїв на синє знамено, а інші, менші, — Кобурці на попону та на вуздечку. Ось тобі і прикраса, і відзнака!

— Ну, тепер інша річ! — Кобурка задоволено.

Подія третя

Помолився лицар Горчик і вирушив у далеку дорогу.

Їхав день і вечір, доїхав до невеликого лісу.

У тому лісі вирішив переночувати. Вибрав дуба, під ним розклав багаття, а Кобурку пустив пастися.

Не знав лицар Горчик, що в цьому дубі жив Той-Що-В-Дуплі-Си-дить.

А Той-Що-В-Дуплі-Сидить саме дуже солодко спав. Бо мав уночі йти на чергування по лісу — лякати пізніх подорожніх.

Отож спить собі Той-Що-В-Дуплі-Сидить, коли це дим з багаття йому просто до носа потрапив. Почав він чхати і кашляти, аж з очей сльози покотилися. Яке тут далі спання?!

Визирнув Той-Що-В-Дуплі-Сидить з дупла — якийсь дрібний лицар під деревом багаття палить.

— Хе-хе! — аж потер руки від задоволення Той-Що-В-Дуплі-Сидить, — сама робота до рук прийшла! Ну, стривай! Зараз я тобі покажу, як у мене під носом димом смердіти!

Спочатку Той-Що-В-Дуплі-Сидить заухкав совою.

А лицарю Горчику — байдуже. Сидить собі, цукеркою вечеряє.

(Але це аж ніяк не означає, що ти можеш робити так само! Ти ж іще не лицар!)

Тоді Той-Що-В-Дуплі-Сидить завив вовком.

А лицар Горчик до другої цукерки береться.

Тоді вже геть сердитий Той-Що-В-Дуплі-Сидить заревів Змієм Гориничем!

Ви чули, як реве Змій Горинич?

Я теж ні, але це має бути дуже страшно!

А лицарю Горчику — хоч би тобі хни!

Обтрусив він крихти з вафельних цукерок, устав, потягнувся та й каже:

— Ну, хто ти там такий страшний, вилазь!

Почухав свою кострубату голову Той-Що-В-Дуплі-Сидить, обтріпав зі своєї листяної одежі хробачків та гусениць, і виліз.

Став коло дуба та й знічено того дуба колупає, очі в землю опустив — соромно йому, що лицаря не злякав.

— Ну що? — питає Горчик. — Будемо битися чи миритися?

— Та де мені з таким хоробрим лицарем битися! — відказує Той-Що-В-Дуплі-Сидить. — Я тепер за те, що тебе не налякав, повинен тричі тобі у пригоді стати!

— А що ти робити вмієш?

— Совою ухкати, потилицю подорожнім могильним холодом лоскотати, болотяного смороду напускати...

— Е-е-е, ні, — каже лицар Горчик, — це не знадобиться! Не треба мені такого слуги! Лізь назад у своє дупло.

— Не можу! Тепер я від тебе не відстану!

— Ну то й грець із тобою! — каже лицар Горчик. — А мені ніколи.

Зібрався та й рушив у дорогу.

А Той-Що-В-Дуплі-Сидить жолудем перекинувся та й у лицареву торбу запхнувся. А за ним і Грець, якого лицар Горчик згадав.

Бо той Грець лише тоді з’являвся, коли його хто-небудь згадував. Він тільки й чекав, аби до того, кому його побажали, вчепитися і шкоду робити.

Отож Грець до Того-Що-В-Дуплі-Сидить учепився і за ним у торбу — гульк! Той-Що-В-Дуплі-Сидить його не побачив, бо вже у жолудя перекинувся. А схожий Грець був на таке собі худе-худюще поросятко — рильце у нього довге, на ніжках ратиці, ще й хвіст у кільце закручений з китичкою на кінці. Лицар Горчик далі собі поїхав, не підозрюючи, що ще одного непрошеного гостя у торбі везе.

Подія четверта

Доїхав лицар Горчик до невеличкого озерця, очеретом та лататтям зарослого. Раптом чує — хтось плаче.

Підійшов до берега, комиші розгорнув, аж водяники, наче жабенята, у воду з берега побулькали — а на листочку з латаття маленька русалонька сидить і реве, брудні сльози по щоках розмазує.

— Ти чого? — питає Горчик.

— Не хочу в цьому озері жи-и-и-ити! Мене тут усі дражня-а-а-ать, бо у мене хвостик не такий, як у всіх.

Дивиться лицар Горчик, а у Русалоньки справді хвостик, як у золотої рибки. У всіх решти русалок — як у коропів, а в неї — рожевими хвильками спадає, наче м’який серпанок.

Узяв лицар Горчик трилітрову скляну банку з-під маринованих огірків, посадив туди Русалоньку і каже:

— Поїдеш зі мною до князя Галицького. У нього в басейні, я чув, усякі заморські сирени та ундіни проживають — і данські, і грецькі, і ще там усякі різні земноводні.

— А що ж я там робитиму? — питає Русалонька. — Я ж іноземних мов не знаю!

— От і будеш їх по-нашому вчити!

Отак і поїхав із трилітровою банкою в руках.

Подія п’ята

Доїхав лицар Горчик до великої печери.

У тій печері жив Той-Що-Печери-Риє. Він був величезний, волохатий, з лапами-лопатами, наче у крота.

Той-Що-Печери-Риє був дуже злий на усіх лицарів.

Бо у горах усі печери належали йому, і жили в них змії, чудовиська та всілякі там дракони.

За печери змії, чудовиська і дракони платили йому квартплатню кажанами та щурами.

Тому Той-Що-Печери-Риє харчами ніколи не переймався. Нанесуть йому кажанів та щурів на місяць, він собі лежить та жує — жодного тобі клопоту.

А як узялися лицарі битися з тою поганню, так печери порожніти почали. Той-Що-Печери-Риє тепер мусив сам, неборак, уставати та собі харчі запасати, бо нікому йому стало кажанів ловити.

Тому він оголосив війну не на життя, а на смерть усім лицарям. І допомагав зміям, драконам та чудовиськам: заманював лицарів до печер, завалював їх там камінням, заводив у підземні лабіринти — і взагалі витворяв усілякі неподобства.

Подія шоста

Лицар Горчик зліз із Кобурки, стоїть — потилицю чухає. І просто неба йому ночувати не хочеться, і до печери — невідь-куди — лізти неохота.

Але тут саме дощик став накрапати. Нічого іншого Горчику не лишилося — поліз він до печери.

Нагріб сухого листя — влаштував собі постіль. Банку з Русалонькою біля себе поставив, Кобурку пастися пустив.

Та й заснув.

А Грець тихенько з торби виліз, знайшов у печері вузенький хід — і давай тим ходом дертися. Дерся-дерся, дерся-дерся, аж доки до барлогу Того-Що-Печери-Риє не доліз.

Той-Що-Печери-Риє саме вечеряти збирався — юшку з кажанів доварював. Грець йому й каже:

— Ти тут різні смаколики викамарюєш, а там до тебе у печеру оттакенний лицарище заліз!

— Га? Де? Як? — розлютився Той-Що-Печери Риє. — Ану давай його сюди!

— Тобі треба — ти й бери, — каже хитрий Грець, та й чкурнув назад до лицаря Горчика у торбу.

Спить собі лицар Горчик, коли чує — якийсь гуркіт. Та ще й його хтось у бік копитом штурхає.

А це Кобурка його будить:

— Вставай швидше, бо нас камінням завалює.

Поки лицар схопився — вже пізно було. Завалило вихід камінням. Мацав він, мацав стіни — лише каміння навколо.

Сів лицар Горчик та й чухає потилицю:

— Що ж мені далі робити?

А тут з його торби Той-Що-В-Дуплі-Сидить жолудем викотився.

Викотився та й каже:

— Еге, оце й настала моя черга тобі перший раз у пригоді стати!

— У якій це такій пригоді? — питає лицар Горчик.

— Та у такій, щоб тебе з цього підземелля визволити! — каже Той-Що-В-Дуплі Сидить.

— Ну і що ти таке чарівне зробити можеш, щоб мене з цього підземелля визволити? — не вірить лицар Горчик.

— А ось дивися! — відказує той.

Дивиться Горчик — а Той-Що-В-Дуплі-Сидить вийняв з-за пазухи очеретинку, знайшов шпарочку в стіні і давай з очеретинки у ту шпарочку дути.

Дув-дув, дув-дув, аж захекався. А тоді взяв камінця та — кресь! — об нього Горчиковим мечем!

Я-ак бабахне за кам’яним завалом! Я-ак заверещить Той-Що-Пе-чери-Риє та я-ак дремене! Аж під ним уся гора захиталася.

А каміння розлетілося!

Бачить Горчик — якийсь прохід.

Ну що його робити? Треба якось вибиратися.

Полізли Горчик з Кобуркою через те каміння.

А Той-Що-В-Дуплі-Сидить знову жолудем перекинувся — і в торбу! А за ним і Грець, що теж було з торби виліз — подивитися, що там таке сталося.

Грецю дуже не сподобалося, що Той-Що-В-Дуплі-Сидить лицарю Горчику допоміг.

Узяв він тихенько жолудя і хотів з торби викинути. Але Той-Що-В-Дуплі-Сидить враз собою став.

Побачив Греця і каже:

— А ти тут що робиш і звідки взявся?

— А я той Грець, що мене до тебе оцей дрібний лицар послав!

— Та на якого ти мені греця здався!

— Га-га, — радіє Грець, — тепер я від тебе не відстану!

— Ще й як відстанеш! Ану, геть з торби!

— А дзуськи!

— То я тебе сам викину!

— А спробуй!

Почали вони у торбі вовтузитись. Грець у Того-Що-В-Дуплі-Си-дить на голові плигає, а Той-Що-В-Дуплі-Сидить йому п’ястуки у боки тиче. Та так розплигалися, що торба стала підскакувати.

Лицар Горчик побачив і дивується:

— Що то таке з моєю торбою коїться?

Та кулаком я-ак дасть по торбі! У обох нечистих аж памороки забилися. Зіщулилися вони на дні торби й притихли.

А лицар Горчик далі поліз.

Галина Малик

1. Авторка розділила казку-повість на події. Придумай кожній із них назву. Поясни її. Перекажи першу подію.

2. Яким ти уявляєш собі лицаря Горчика? Опиши. На яких деталях акцентує увагу авторка, розказуючи про нього?

3. Навіщо потрібні в казці такі персонажі, як Той-Що-В-Дуплі Сидить, Той-Що-Печери-Риє, Грець, Кобурка? Яка їхня роль? Розкажи про їхні вчинки. Як вони їх характеризують? Чи можеш когось із них назвати другом лицаря Горчика?

Придумай продовження казки.

Об’єднайтеся в групи. Оберіть одну подію та проаналізуйте у ній діалог між персонажами. Спробуйте на основі діалогу (якщо можливо) описати емоційний стан персонажів, стосунки між ними, риси характеру, їхній зовнішній вигляд. Підготуйте інсценізацію обраної події. Розкажіть про свої враження від інсценованих уривків іншими групами.

Почет (свита) — особи, які супроводжують високопоставлену особу. До складу почту входять придворні, слуги, охоронці.

ПРИСЛІВ’Я І ПРИКАЗКИ про лицарську честь

Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться. Казки маленькі, а розуму в них багато.

Казка вчить, як на світі жить.

Де казка, там підказка.

 

Це матеріал з підручника "Українська література" 5 клас Чумарна 2022